: : Учебники по экономике, финансам, менеджменту

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 

 

Після смерті Б. Хмельницького у вересні 1657 р. на старшинській раді прийнято рішення про обрання до повноліття Юрія Хмельницького гетьманом Івана Виговського, який свого часу виконував обов’язки Генерального писаря при Б. Хмельницькому. Незабаром, в жовтні 1657 р., І.Виговського обрано повноправним гетьманом, що означало скасування принципу монархічного правління, який відстоював Б. Хмельницький.

Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі Національно-визвольної війни, оскільки спричинила боротьбу за владу в середовищі української козацької еліти. Розгортання цієї боротьби призвело до громадянської війни і, як наслідок, до занепаду козацької держави.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. У своїй політиці новий гетьман припустився ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної ситуації в Україні і поширенні опозиційних настроїв у козацько-старшинському середовищі:

обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало протест з боку простого козацтва;

шляхтич за походженням, гетьман взяв курс на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти, нехтуючи інтересами козаків, міщан і селян, що спричинило повстання проти гетьмана, очолюване полтавським полковником М. Пушкарем і кошовим отаманом запорожців Я. Барабашем;

недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних перетворень, що відбулися в ході Національно-визвольної війни, і вважав за можливе часткове відновлення старих шляхетських порядків;

спробував заручитися військовою підтримкою Москви для боротьби з опозицією і створив підґрунтя для втручання російської влади у внутрішні справи козацької держави (Москва провокувала загострення боротьби між сторонами, намагаючись посилити свій вплив в Україні);

скористався допомогою Криму для боротьби з непокірними, вперше залучивши татар не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби із старшинською опозицією і повсталим народом.

У протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства. У вересні 1658 р. він уклав Гадяцький договір, згідно якого:

Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали автономне Руське князівство на чолі з гетьманом у складі Речі Посполитої (свобода релігійного віросповідання, збереження прав і привілеїв козацтва, відкриття 2-х академій, шкіл, друкарень);

Законодавча влада належала національним зборам; передбачалась самостійність фінансової системи, військо складалось з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

Відновлювались соціально-економічні відносини, що існували до початку Національно-визвольної війни, Руське князівство позбавлялось права на самостійну зовнішню політику.

Як вказують українські історики Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г., прагнення І. Виговського та його найближчого оточення створити з України державу європейського взірця під протекторатом польського короля, але з усіма ознаками суверенної держави, прагнення розбудувати державу, перевівши козацьке звичаєве право на типові для Європи рейки аристократичної або напіваристократичної республіки, було їх заслугою. А водночас і помилкою, бо народ до таких перетворень не був готовий і не зрозумів їх (Цит. за: Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 53).

Орієнтація І. Виговського на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Антигетьманький рух очолили І. Богун, П. Дорошенко, І. Сірко та ін.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького.  Незабаром в жовтні він підписав Переяславські договірні статті, що регламентували подальші стосунки козацької України з російською владою (обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху).

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва.

Восени 1660 р. Ю. Хмельницький, після невдалих військових операцій проти Польщі, підписав Слободищенський трактат, згідно якого Україна поверталась під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства).

Більшість козацтва і старшини Лівобережжя, серед яких переважали проросійські настрої, відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмельницький склав гетьманську булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу здобув Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені передумови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

 

Основними причинами Руїни були:

розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

посилення антагонізму між різними станами українського населення;

слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

боротьба геополітичних інтересів Російської держави. Турецької імперії, Речі Посполитої тощо;

Характерними ознаками Руїни були:

загострення соціальних конфліктів як наслідок соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів козацтва і селян;

початок громадянської війни, що спричинила розкол України за територіальною ознакою;

поява у свідомості певної частини політичної еліти небезпечної тенденції – відмови від національної державної ідеї, повернення до ідей автономізму;

жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву;

поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі тощо).

 

В 1667 р. Росія і Річ Посполита уклали між собою Андрусівське перемир‘я терміном на 13,5 років (Російській державі повертались Смоленськ і Сіверська земля; Україна поділялася по Дніпру на Лівобережжя і Правобережжя, підпорядковані відповідно Росії та Польщі; Київ на 2 роки залишався за Росією, згодом мав перейти до Речі Посполитої; Запоріжжя формально перебувало під владою двох держав).

Отже, Україна зникає як суб‘єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об‘єктом їхньої колонізації. Кожний гетьман Лівобережжя укладав окремий договір (статті) з московським урядом, що значно обмежували «Березневі статті» Б. Хмельницького 1654 р.

Боротьбу національно-патріотичних сил за об‘єднання України очолив П. Дорошенко (1665 – 1676 рр.). Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об‘єднання етнічних земель України, але зазнав невдачі.

П. Дорошенко став на шлях обмеження впливу Польщі, а надалі – відвертого розриву з нею; здійснив кілька реформаторських заходів:

1) створив постійне наймане військо (сердюцькі полки), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

2) покінчив як з отаманством старшин, так і практикою скликання чорних рад;

3) відновив принцип призначення полковників;

4) запровадив нову митну лінію на кордоні, випускає власну монету;

5) сприяє заселенню спустошених земель Правобережжя;

6) усвідомлював значущість існування національної Церкви для утвердження самостійності України;

7) у соціально-економічній сфері проводив політику утвердження козацького типу господарства, визнання соціальних завоювань селянства та недопущення до маєтків  шляхти.

На початку 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережної України, усунув І. Брюховецького і об‘єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об‘єднаної України.

Відкрилась перспектива відродження возз‘єднаної Української держави. Проте вкрай несприятлива геополітична ситуація і відсутність єдності в діях українських сил стали на заваді реалізації цієї перспективи.

З метою організації опору Польщі П. Дорошенко повернувся на Правобережжя, залишивши в Лівобережній Україні наказним гетьманом чернігівського полковника Дем‘яна Многогрішного. Останній, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутному становищі, перейшов на бік Росії і за підтримкою російського уряду був обраний гетьманом Лівобережної України (1668–1672 рр.). Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв‘язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Така діяльність не відповідала інтересам російської влади, Д. Многогрішного було звинувачено у «зраді», і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльного до Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

В той же час П. Дорошенко під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин (боротьба проти Польщі, претендентів на гетьманську булаву П. Суховія і М. Ханенка тощо) взяв курс на порозуміння з турецьким султаном.

В 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини, що розпочала війну проти Речі Посполитої. В серпні цього ж року султан на чолі об‘єднаних турецько-татарських загонів разом з козаками П. Дорошенка (загальна кількість вояків нараховувала 150-170 тис. осіб) з‘явився під стінами Кам‘янця-Подільського, залога якого нараховувала всього близько 1060 чоловік.

Восени 1672 р. під загрозою просування кримсько-турецьких і козацьких загонів на захід України, Річ Посполита змушена була піти на укладення Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672 р.):

Поділля відходило до Туреччини;

Українська держава утворювалась в межах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України, вимоги Порти роззброїти козаків і зруйнувати фортеці, пограбування татарами і турками населення змусили П. Дорошенка шукати іншого союзника. В 1673 р. він пішов на переговори з Москвою (погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною). Втім переговори припинилися незабаром.

Ситуація загострилася в 1674–1675 рр., коли внаслідок кримсько-турецьких походів на Правобережжя і відсутності допомоги з боку Росії П. Дорошенко втратив підтримку населення. Спроба порозумітися з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди також не була результативною. Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

У вересні 1676 р. П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Отже, падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.

 

6 травня 1686 р. Річ Посполита і Росія уклали «Трактат про вічний мир», згідно якого:

1) Річ Посполита остаточно визнала приєднання Лівобережжя до Росії і остаточно відмовилась на користь Росії від Києва з навколишніми землями; до складу Росії також навічно входило Запоріжжя;

2) більша частина Правобережної України (Київщина, Волинь, Брацлавщина) входила до складу Речі Посполитої;

3) православним гарантувалась свобода віросповідання;

4) Росія і Річ Посполита укладали військовий союз для спільної боротьби проти Туреччини і Кримського ханства.

Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством.