: : Учебники по экономике, финансам, менеджменту

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 

 

До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання залишається одним з найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об‘єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти відповіді на це питання робилися ще середньовічними хроністами. Вони штучно пов‘язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

В другій половині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму, що пояснювала походження Давньоруської держави за допомогою скандинавського (варязького) чинника.

Рішучим опонентом і палким критиком норманізму виступив М. Ломоносов. Майже одразу полеміка перетворилася на ідеологічне протистояння. «Космополітизмові» німецьких істориків, які абсолютизували «варязький» фактор і принижували державотворчу здатність слов‘ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної свідомості.

З 20-х років ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних, мовних джерел значна частина науковців віддавала перевагу «варязькому» чиннику в становленні державності русів, висуваючи наступні аргументи:

Русь отримала назву від слова «руотси» - так в середині ХІ ст. фіни називали шведів;

більшість імен руських послів, зафіксованих в договорах з Візантією 911 р. і 944 р., мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов‘янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов‘ян».

Антинорманісти стверджували:

назва «Русь» - слов‘янського походження, посилаючись на назви річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні;

жодного племені чи народу з назвою «руси» не було відомо в Скандинавії, відсутні відомості і в давньонорманських джерелах;

ісламський письменник Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) називає русів слов‘нським племенем;

археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов‘янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підґрунтя сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

 

Проблема походження давньоруської держави Київська Русь нерозривно пов‘язана з проблематикою генезису українського народу і є важливою науковою проблемою вітчизняної історії. Серед багатьох точок зору, висловлених вченими щодо етногенезису українців та походження Київської Русі, простежується три основних підходи:

російський, великодержавно-шовіністичний, започаткований автором «Київського Синопсису» І. Гізелем. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини мігрувало на територію Центральної Росії, де згодом утворило Московську державу. Згідно з цією концепцією, заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався внесок українського народу в розвиток світової цивілізації.

визнання спільного етногенезу всіх трьох східнослов‘янських народів – ця концепція найчіткіше була сформульована в «Тезах про 300-річчя возз‘єднання України з Росією» (1954 р.). Зазначалося, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, що утворила давньоруську державу – Київську Русь. Відповідно, українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

автохтонно-автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині.

Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв‘язки між українським та російським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV – XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії М. Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в ІХ ст. В «Ілюстрованій історії України» науковець простежив родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський стверджував, що прямим спадкоємцем політичної і культурної традиції Києва було Галицько-Волинське князівство.

Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в ХІІІ ст. в апогеї своєї могутності ці об‘єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку окремих сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох східнослов‘янських народів – українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров‘я з Києвом, який був центром об‘єднання слов‘янських племен і столицею держави.

Сучасна українська історіографія підтвердила концепцію виникнення державності у східних слов‘ян на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства у VIII – IX ст. Ця держава й отримала назву Київська Русь.