: : Учебники по экономике, финансам, менеджменту

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 

Визначення самостійних частин мови (вони відповідають на питання і мають лексичне значення) і службових (вони не відповідають на питання і не мають лексичного значен­ня). Поділення самостійних частин мови на класи: клас імен (іменник, прикметник, чи­слівник, займенник) і клас дій (дієслово, прислівник). Класифікація службових частин мови відповідно до їхніх функцій у реченні: прийменник, сполучник, частка. Вигуки як окрема частина мови.

Морфологія вивчає не тільки будову слова і способи словотвору, а й класи слів за їх будовою, формами словозміни і загальним категоріальним значенням. Ці класи слів називаються частинами мови.

Розрізнення частин мови у відповідному контексті впливає на право­пис окремих слів і зумовлює юридичну точність і професійну значимість документа, ось чому про практичне користування орфографією у межах ділового спілкування треба говорити окремо.

Усі слова залежно від їхнього значення, граматичних ознак, способів змінювання і ролі у реченні поділяються на десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частки.

Частини мови, у свою чергу, можуть бути самостійними і службови­ми (останні без самостійних частин мови не існують). Перші мають лексичне значення, відповідають на питання і виступають членами речен­ня, а другі, навпаки, не мають самостійного лексичного значення, не відпо­відають на питання і не можуть бути членами речення. Наприклад, слова книга, добрий, читати мають лексичне й граматичне значення і відпові­дають на питання, а слова але, для, якби, не, ні виконують тільки граматичну функцію: з’єднують слова або речення (але, якби), указують на відмінок (для - Р.в.), заперечують чи підсилюють (не, ні).

Розрізнення самостійних і службових частин мови досить часто до­зволяє уникнути орфографічних помилок (особливо при написанні слів ра­зом або окремо): Воронцов мовчав... Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві, брунатні руки, говорив невтомно. (О.Гончар); Я люблю тебе, дру­же, за те, що в очах твоїх море синіє. (В.Сосюра). У першому випадку слово зате не відповідає на питання, є службовою частиною мови і, таким чином, виконує функцію сполучника. У другому - словосполучення за те відповідає на питання (люблю “за що?”), має лексичне значення вказівного займенника, граматичне значення знахідного відмінка з відповідним закін­ченням і прийменником за і виступає в ролі додатка.

Подальша класифікація частин мови дозволяє більш повно відчути і передати технічними засобами писемної форми мовлення їх значення і функції.

Самостійні частини мови умовно можна поділити на клас імен, до яких належать іменник, прикметник, числівник, займенник, і клас дій,

де виділяються дієслова і прислівники. Дієприкметник і дієприслівник не є окремими частинами мови, вони є формами дієслова. Усі самостійні час­тини мови, крім прислівника, змінюються.

До службових частин мови належать прийменники, сполучники і частки. Вони не змінюються.

Окреме місце у класифікації частин мови займають вигуки - слова, що не мають лексичного й граматичного значень, і служать для безпо­середнього вияву почуттів, емоцій людини (а також звуконаслідувальні слова) і: о, от, ех, цур, ов-ва, киць-киць, тсс, ура, ку-ку тощо. У практиці ділового і наукового стилів вигуки практично не зустрічаються. В усному мовленні вигуки супроводжуються відповідною інтонацією, жестами, мі­мікою, а в писемній формі виділяються комами або знаком оклику: Гей, на коні, всі у путь! (П.Тичина); Ай! Як тут гарно! (М.Коцюбинський).

Специфіка вживання частин мови при діловому спілкуванні

Визначення, граматичні категорії, характеристика окремих частин мови. Особливості вживання іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів і дієслівних форм, прислівників, прийменників, сполучників і часток у діловій мові. Мовний етикет, пов’язаний зі специфікою вживання частин мови.

Іменник. Особливості правопису і вживання. Серед класу імен ос­новною частиною мови є іменник - самостійна частина мови, яка має значення предметності і відповідає на питання хто? або що?

Іменники мають рід і змінюються за числами й відмінками. В україн­ській мові сім відмінків: хто?, що? - називний; кого?, чого? - родовий; кому?, чому? - давальний; кого?, що? - знахідний; ким?, чим? - орудний; на кому?, на чому? - місцевий і хто? (Оксано, бабусю, Петре) - клич­ний). Вимова і правопис відмінкових закінчень в українській мові мають важливе значення, бо порівняно з російською мовою вони можуть мати паралельні варіанти і виконувати функцію розрізнення значень того само­го слова. Від правильності їх уживання іноді залежить юридична і профе­сійна точність документа. Так, у словосполученні до листопада включно йдеться про конкретний період - одинадцятий місяць року, а у словоспо­лученні до листопаду включно - про абстрактний час опадання листя. Ось чому практика професійного спілкування передбачає обов’язкову обізна­ність зі специфікою відмінювання іменників, якщо ця специфіка є показ­ником культури мови.

За належністю до роду та за відмінковими закінченнями всі іменники поділяються на чотири типи відмінювання.

До першої відміни належать іменники чоловічого, жіночого і спільного ро­ду, які мають закінчення (-я): лелека, Микола, суддя, хмара, тиша, сирота.

До другої відміни належать:

а) іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи та з за­кінченням в називному відмінку (переважно назви осіб): завод, край, майстер, товариш; батько, Дніпро, Петро;

б) іменники середнього роду з закінченнями , , (крім іменників із суфіксами -ат- (-ят-), -ен- при відмінюванні), а також іменники із суфі­ксами -ище, -исько, утворені від іменників усіх родів: дядько, батько, мо­ре; життя, знання; вітрище, дівчисько, свекрушисько.

До третьої відміни належать іменники жіночого роду, які мають ну­льове закінчення (тінь, ніч, любов), а також іменник мати, у якому при ві­дмінюванні з’являється суфікс -ер-.

До четвертої відміни належать іменники середнього роду, які при від­мінюванні приймають суфікси -ат- (-ят-), -ен-: гуся - гусяти, дівча - дів­чати, коліща - коліщати, теля - теляти, ягня - ягняти, ім ’я - імені, плем’я - племені.

Чотири типи відмінювання охоплюють і слова іншомовного похо­дження, якщо вони за своєю структурою наближаються до українських: капсула - капсули, капсулі; Будда - Будди, Буддою; Гойя - Гойї, Гойєю; фі­зика - фізики, фізиці (I відміна); арсенал - арсеналу, арсеналом, в арсеналі; автомобіль - автомобіля, автомобілем; Шиллер - Шиллера, Шиллером (II відміна); магістраль - магістралі, магістраллю (III відміна).

Іменники першої і другої відмін залежно від твердості, м’якості або належності до шиплячих чи нешиплячих кінцевого приголосного основи поділяються на тверду (дорога - дороги), м’яку (земля - землі, день - дня, поле - поля, серце - серця) і мішану групи (груша - груші - грушею, ве­жа - вежі - вежею, вельможа - вельможі - вельможею; вантаж - ван­тажу - ...вантажі, дощ, вітрище - вітрищу - на вітрищі, плече - плеча - на плечі). До мішаної групи належать також іменники другої відміни на -яр, у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: вугляр - вугляр'а - на вуглярі, школяр - школяр'а - на школярі. Тільки до твердої групи належать іменники чоловічого роду іншомовного походжен­ня з кінцевими -ар, -ер, -ир, -ір, -ор, -ур, -юр, -яр: інженер, папір, дирек­тор, професор, абажур, гіпюр, базар, гектар, футляр, касир.

Незмінювані іменники і ті, що вживаються тільки у множині, не нале­жать до жодної відміни. До незмінюваних іменників належать, як правило, слова іншомовного походження на з попереднім голосним; на -о, -е, -є, -йо, -у, -ю, а також жіночі імена на приголосний -ін, -ое, наприклад: амп­луа, боа, Жоффруа; бюро, кіно, депо, манто, радіо, Арно, Буало, Гюго (але пальто відмінюється); кафе, кашне; ательє, Барб’є, Готьє; інброльйо, Пількомайо; какаду, рагу, Шоу, Ротару; інтерв ’ю, меню, Сю; Аліс, Доло­рес, Зейнаб; (Ельза) Вірхов, (Джеральдіна) Чаплін. До іменників, що вжи­ваються тільки у множині, належать слова із закінченнями -и (в’язи, гуси, діти, кури, люди), -і, -ї (дріжджі, двері, помиї), -а, -я (вила, ворота, вінця). Не зараховуються до відмін й іменники, що походять з прикметників типу вартова, ланковий, Хмельницький.

Аналіз специфіки відмінювання іменників в українській мові дозволяє зробити висновки, які мають особливий резонанс у практиці професійного спілкування.

По-перше, слід нагадати про варіативність закінчень в іменниках чо­ловічого роду другої відміни однини в родовому й давальному відмінках.

У родовому відмінку це варіанти -а (-я) і -у (-ю). Закінченнями оформлюються, як правило, іменники зі значенням конкретності (пре­дмети, на які можна показати, які мають точний вимір, а також точкові ге­ографічні об’єкти): чоловіка, дуба, метра, грама, гектара, понеділка, міся­ця листопада, атома, мільйона, ступеня, м’якого знака, відмінка, ромба, Києва, хутора. Закінчення мають іменники зі значенням абстракт­ності, узагальненості (предмети, на які не можна показати, які не мають точного виміру, а також просторові географічні об’єкти): цинку, яру, поро­ху, ситцю, страху, болю, жалю, пора листопаду, колоквіуму, трибуналу, вальсу, футболу, менеджменту, прибутку, міськвиконкому, вокзалу, уні­верситету, алфавіту, Дону, регіону, океану (крім географічних назв або узагальнених об’єктів з наголосом на закінченнях типу Дніпр'а, Дінц'я, Дністр'а, Іртиш'а, мост'ам'осту), плот'апл'оту), вівс'а, ліск'а, ставк'а, ярк'а, гопак'а, козак'а, ривк'а, стрибк'а, стусан'а).

У давальному відмінку це варіанти і -оеі (-ееі). Варіант -оеі вжива­ється на позначення фізичної або юридичної особи для уникнення дво­значності в давальному й родовому відмінках (правильно директорові (кому?) заводу (чого?), а не директору заводу) і досягнення милозвучності (краще Тарасові Шевченку, ніж Тарасу Шевченку). Проте у власних назвах на -іе, -їе, -ое, -ее, -єе, -ин, -ін, -їн можливим є закінчення (Києву, Гри­шину, Іллічу).

По-друге, специфіка української вимови (відсутність редукції) приво­дить до того, що, порівняно з російською мовою, наголос не впливає на ха­рактер закінчень. Порівняйте: рос. товарищем, плеч'ом - укр. товаришем, плеч'ем.

По-третє, на позначення осіб за статусом, місцем роботи або прожи­вання в діловому мовленні вживаються аналітичні форми: не заводчани, сільчани, поштарі, а працівники заводу, пошти; мешканці села.

По-четверте, у діловій мові однина іменників може вживатися на по­значення множини, якщо нема одиниці виміру або предмети не можна пе­рерахувати: Урожай еишні здано на консервний завод (але: шість тонн еишень, надіслано партію дитячих костюмів). При цьому в ділових до­кументах іменники, що означають речовину, можуть набувати форм мно­жини, наприклад: На цьому складі можна придбати мінеральні еоди, те­хнічні мастила.

По-п’яте, складноскорочення типу завкафедри, завідділу виконкому (тобто керування якимось напрямком діяльності) пишуться разом із за­кінченням родового відмінка, а слово завідуючий - окремо з подальшою формою іменника в орудному відмінку: завідуючий фермою, завідуючий відділом магазину (тобто завідування конкретними предметами, товаром, знаряддям).

По-шосте, у ділових паперах для назв осіб за професією, посадою або званням вживаються іменники головного роду (як правило, чоловічого): Завідувач Васильєва. При цьому дієслово узгоджується з прізвищем люди­ни, а не з посадою: Лаборант Іванова повідомила.

По-сьоме, в українській мові характер закінчень принципово впливає на розрізнення родового й давального відмінків іменників, тому їх в жод­ному випадку не можна плутати: одержано листа від Коряки С.Ф. (Р.в.);

надіслано лист Коряці С.Ф. (Д.в.). Як бачимо, у давальному відмінку за­кінчення зумовлює чергування звуків [г, к, х] із [з’, ц’, с’].

По-восьме, при звертанні у кличному відмінку вживаються закінчен­ня відповідних іменників:

-     І відміна однини (чоловічі і жіночі імена): Микола, Ганна - Миколо, Ганно (тверда група); Ілля, Соломія, Мотря, Наталя - Ілле, Соломіє, Мот- ре, Наталю (м’яка група);

-     ІІ відміна однини (чоловічі імена): Олег, Антін, Дмитро - Олегу, Антоне, Дмитре (тверда група); Сергій, Ігор. Терень - Сергію, Ігоре, Тере- ню (м’яка група); Тиміш - Тимоше (мішана група);

-    ІІІ відміна однини (жіночі імена): Любов, Нінель - Любове, Нінеле;

-   ім’я по батькові: Олександр Анатолійович (Олегович, Геннадійович) - Олександре Анатолійовичу (Олеговичу, Геннадійовичу); Марія Василівна (Андріївна, Іллівна) - Маріє Василівно (Андріївно, Іллівно).

Прикметник. Особливості правопису і вживання. Прикметник - це самостійна частина мови, яка вказує на ознаку предмета і відпові­дає на питання “який?” або “чий?”. Ця частина мови пояснює імен­ник, узгоджуючись з ним в роді (в однині), числі й відмінку: широкий степ, широка дорога, широке поле; у широкому степу, на широкій до­розі, широкі поля. За значенням прикметники поділяються на якісні, ві­дносні і присвійні. Якісні мають простий, вищий і найвищий ступені порівняння (веселий - веселіший - найвеселіший), відносні вказують на ознаки предмета за його належністю до інших предметів, дій чи обста­вин (джерельна вода, річкове дно), а присвійні вказують на належність предмета людині або тварині і відповідають на питання “чий?” (Шевче­нкові твори, орлині крила).

Вищий ступінь прикметників утворюється додаванням суфіксів -іш- (-Ш-) до основи чи до кореня (повніший, дешевший) або слів більш, менш до простого ступеня (більш глибокий, менш продуктивний). Найвищий ступінь прикметників утворюється додаванням префікса най- до форми вищого ступеня (найбільший, найкращий або для підсилення якнайбільший, щонайкращий), а також слів найбільш, найменш до простого ступеня якісного прикметника (найбільш повний, найменш стійкий).

Оскільки якісні прикметники мають ступені порівняння і, отже, вира­жають суб’єктивну оцінку, у ділових документах переважають відносні прикметники, а при порівнянні якісних прикметників уживаються аналітичні форми. Не важливий - важливіший - найважливіший, а важ­ливий - більш важливий - найбільш важливий.

За наявністю закінчень прикметники поділяються на повні (дрібний, густе, зеленому, материні) і короткі (дрібен, братів, сестрин, благосло­вен). Коротка форма вживається переважно в народній творчості. Ось чому в діловому й науковому стилях прикметники (і дієприкметники) чолові­чого роду мають тільки повну форму закінчення (пор.: рос. завод осно­ван - укр. завод заснований), а жіночого, середнього роду і в множині -

тільки коротку (пор.: рос. письменная, письменное, письменные - укр. пи­сьмова, письмове, письмові). Виняток становить художній стиль, де мож­ливі повні варіанти: Чорнії брови, карії очі.

За характером закінчень прикметники поділяються на тверду і м’яку групи.

До твердої групи належать якісні й відносні прикметники, що мають основу на твердий приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ий (безладний, безробітний, величний, західний, книжний, навчальний, поточний, тотожний), а також присвійні прикмет­ники із суфіксами -іе (-їе), -ин (-їн) (Андріїв, батьків, Ігорів, Маріїн, нянин) і всі короткі форми: годен, повен, прав, ясен.

До м’якої групи належать відносні прикметники, що мають основу на м’який приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закін­чуються на -ій (-їй) (будній, всесвітній, дорожній, осінній, ранній, середній, сторонній, художній), а також усі прикметники на -жній, -шній (внутрі­шній, зовнішній, колишній, сьогоднішній, теперішній), відносні прикметни­ки на (безкраїй, довговіїй, братній) і якісний прикметник синій.

До жодної з цих груп не належать прикметники на -лиций (блідо­лиций).

При відмінюванні слід пам’ятати, що специфіка української вимови (відсутність редукції) приводить до того, що закінчення у своїй більшості мають відкритий склад, а наголос у прикметників (і дієприкметників) не впливає на характер закінчень. Порівняйте: рос. экономической по­литики, экономической политике, экономической политикой — укр. еконо­мічної політики, економічній політиці, економічною політикою; рос. зо- лот'ой, але маленький - укр. золот'ий, маленький.

Числівник. Особливості правопису і вживання. Числівник - це самостійна частина мови, яка означає кількість або порядок предметів при лічбі і відповідає на питання “скільки?” або “котрий?” (ось чому слова типу двійка, десяток, сотня - не числівники, а іменники). Ця части­на мови узгоджується відмінковими закінченнями з іменником: у трьох кімнатах, з п’ятьмастами робітниками, у четвертому ряду, о п’ятій го­дині. Крім цього, числівник один узгоджується з іменником у роді та числі: один стіл, однієї кімнати, в одних дверях.

За значенням числівники поділяються на кількісні, що відповідають на питання скільки? (один, два, десять, тринадцять, двадцять один, три­ста двадцять п ’ять), і порядкові, які відповідають на питання котрий?

(перший, другий, тринадцятий, двадцять перший, триста двадцять п‘ятий).

У кількісних числівників немає роду й числа, а порядкові числівники змінюються за родами, числами й відмінками, як прикметники. Виняток становлять числівники один, нуль, тисяча, мільйон, мільярд, які мають рід і число, і числівники два, дві, обидва, обидві, півтора, півтори, у яких рід розрізнюється тільки в називному відмінку.

За будовою числівники поділяються на прості (один, два, десять), складні (одинадцять, двадцять, чотирьохтисячний) і складені (двадцять один, тисяча вісімсот чотирнадцятий).

Кількісні числівники відмінюються за шістьма зразками.

Перший тип становить числівник один, який змінюється як займен­ник той (один, одного; одна, однієї; одні, одних).

Другий тип становлять числівники два, три, чотири та всі збірні. Усі числівники цього типу в родовому й місцевому відмінках мають закінчен­ня -ох, у давальному -ом, в орудному -ома (-ма): двох, двом, двома (чоти­рма, багатьма).

Третій тип становлять числівники п’ять - десять, двадцять, три­дцять, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят, кільканадцять, кіль­кадесят. Усі числівники цього типу в родовому, давальному й місцевому відмінках мають закінчення -и, а в орудному - -ма (п‘ятдесят, п’ятдесяти, п’ятдесятьма).

Четвертий тип становлять числівники сорок, дев’яносто, сто, які в усіх відмінках набувають закінчення (сорока робітників, сорока робіт­никами тощо).

П’ятий тип становлять назви сотень. У них перша частина відміню­ється як числівник, а друга - як іменник місто в множині (двомстам, дво­мастами, на двохстах).

Шостий тип становлять числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд, що відмінюються за відмінками й числами, як іменники.

При вживанні числівників у практиці професійного спілкування слід пам’ятати про наступні особливості й додержуватися таких правил:

1.   Після кількісних числівників два, обидва, три, чотири іменник сто­їть у називному відмінку множини, але наголос має, як у родовому однини. При цьому прикметник при таких числівниках може стояти як у називно­му, так і в родовому відмінках множини. Порівняйте: рос. два почтовых голубя, три родные сестры, четыре родных брата, двадцать два кубичес­ких сантиметра - укр. два поштових (поштові) г'олуби, три рідні (рід­них) сестр'и, чотири рідні (рідних) бр'ати, двадцять два кубічних (кубіч­ні) сантим'етри.

2.    У складних числівниках з назвами десятків відмінюється тільки остання частина (сімдесят, сімдесяти), у порядкових - тільки останнє слово (сімсот сімдесят сьома, сімсот сімдесят сьомої), у дробових перша частина відмінюється як кількісний числівник, а друга - як порядковий (двох десятих).

3.   У складних числівниках наприкінці першої частини м’який знак не ставиться (шістдесят, п’ятсот, дев’ятсот тощо), а в числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає на склад -на-: один'адцять, чотирн'адцять, чотирн'адцятий.

4.   Прості кількісні числівники (від одного до десяти) у записі відтво­рюються словами, а не цифрами, крім випадків, коли є одиниця виміру: до десяти сторінок (але: 7тонн вугілля).

5.   Складні і складені числівники записуються цифрами, крім тих ви­падків, коли з них починається речення. При цьому в бухгалтерських до­кументах цифри дублюються словами, записаними у дужках: 1385 (одна тисяча триста еісімдесят п’ять) гривень.

6.   Порядкові числівники записуються у ділових документах цифрами з додаванням закінчень (якщо цифри арабські): радіоприймач 1-го класу (але: радіоприймач І класу). Ось чому римських цифр у документах треба уникати.

7.   Числівники, починаючи з тисячі, записуються цифрами з додаван­ням слів, що позначають нулі: 473 тис.

8.   Дати або числа, які мають юридичну силу, складають, як мінімум, дві цифри: 02.09.03; здано 07т цукру.

9.   Складні слова, перша частина яких числівник, записуються у діло­вих документах, як правило, комбіновано: 55-процентний.

10.   Приблизна кількість відтворюється словами понад, до, зверх, біль­ше, менше.