: : Учебники по экономике, финансам, менеджменту

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 

Початок Північної війни. В кінці XVII ст. був сформований вій­ськовий союз спрямований проти Швеції, до якої входила в той час Норвегія, Фінляндія, Прибалтика. Швеція мала дуже сильну армію і флот. До антишведського союзу увійшли Данія, Саконія та Росія. Скориставшись ослабленням Росії на початку XVII ст., Швеція ві­дібрала в неї вихід до Балтійського моря в районі р.Неви, який на­лежав ще Давньоруській державі. Цар Петро І вирішив повернути вихід до моря і це було основною метою війни з боку Росії. Пінічна війна між Росією та Швецією тривала з 1700 по 1721 р. Доленосні події цієї війни відбувалися і на території України.

У 1700 р. українські війська отримали секретну царську вказів­ку готуватися до війни зі шведами. Військові дії проти шведів по­чалися 1700 р., коли російські війська взяли в облогу шведську фо­ртецю Нарва. Серед 80-тисячної російської армії перебував і 7- тисячний козацький корпус під командуванням полковника Іскри. Шведський король Карл XII з 20-тисячною армією прибув на до­помогу Нарві. Вночі, коли російські війська розвели в своєму табо­рі числені великі вогнища, щоб бачити наближення ворога, шведи пішли в атаку. Діючи в темноті, вони чудово бачили росіян та їхній табір, самі залишаючись у тіні. Шведські артилеристи впритул роз­стріляли російські порохові склади, що викликало паніку в російсь­кому таборі. Удар шведської піхоти і кавалерії, завданий після цьо­го, був страшний. Російська армія виявилася розбитою наголову і почала в паніці тікати, кинувши всі обози й артилерію. Тільки Пре- ображенський та Семенівський полки зберегли військовий стрій та вчинили запеклий опір. Російській армії ще належало навчитися воювати по-європейськи. Вважаючи, що з росіянами покінчено, Карл XII вирушив до Курляндії та, розбивши там польські й сак­сонські війська, вступив до Польщі.

Тим часом участь українських військ у Північній війні полягала от у чому: корпус у 20 тис. козаків під командуванням наказного гетьмана Данила Апостола виступив до Пскова для захисту кордо­нів від можливого вторгнення шведів; 7 тис. козаків було включено до складу російського корпусу князя Рєпніна, що діяв на кордонах із Литвою; гетьман Мазепа з 10 тисячами козаків вступив до поль­ської частини Білорусії та зайняв позиції біля міста Могильова. Лі­том 1701 р. корпус Данила Апостола разом із корпусом російських військ князя Шереметєва підійшов до міста Ревеля (Таліна) і тут, напавши на шведський загін, розбив його. У результаті цього бою були отримані такі трофеї: 70 полонених солдатів і 3 офіцери, 1 ча­вунна гармата і 1 дерев’яний барабан. Така була перша перемога російсько-українських військ над шведами, передвісниця майбут­ніх галасливих баталій і гучних перемог.

Воєнно-політична діяльність С. Палія. У цю пору в Україні прославився фастівський полковник Семен Палій. Визнаючи над собою владу гетьмана, Палій, у той же час, маючи свій власний ве­ликий загін козаків, поводився достатньо незалежно. Постійно на­ймаючись зі своїм загоном то до поляків, то до татар, то до турок, Палій жив війною і військовою здобиччю, був відважним воїном і користувався великою любов’ю своїх козаків і заступництвом ге­тьмана Мазепи.

Поляки, вирішивши знищити Палія, направили до Фастова кор­пус найманих німецьких військ. Проте Палій, дізнавшись про намі­ри ворога, завчасно заховав своїх козаків у лісах біля міста і, коли німці підійшли до Фастова, напав на них з усіх боків і розбив, захо­пивши багату здобич.

Поляки знову зібрали ополчення на Палія з польської шляхти і добровольців. Побачивши велику чисельну перевагу польського корпусу, Палій запросив до себе декілька реєстрових полків, запро­понувавши їм значну винагороду за допомогу. Ці полки разом із за­гоном Палія напали на польський корпус під містом Бердичевим і розбили його. Ці дії Палія були розцінені поляками як пряме повс­тання проти королівської влади. Незабаром, маючи у своєму розпо­рядженні більше 12 тис. козаків, Палій узяв міста Немирів, Берди­чів та Білу Церкву.

У цей самий час шведи на чолі з Карлом XII вдерлися на тери­торію Польщі. Гетьман Мазепа переконав Петра І в необхідності використовувати слушну нагоду і захопити Правобережну Україну, що і було зроблено. Тепер, побачивши величезну популярність тут Палія, Мазепа вирішив прибрати можливого конкурента. Запроси­вши Палія до своєї резиденції, гетьман наказав його заарештувати і відправив на вічне заслання до Сибіру, конфіскувавши маєток на користь казни. Через 15 років ув’язнення Семен Палій був звільне­ний із заслання царем Петром І і взяв участь у знаменитій Полтав­ській битві, де, показавши чудеса хоробрості та відваги, був убитий гарматним ядром.

Опалу Палія вирішили використати в своїх інтересах кримські татари. Підкупивши козацького старшину Петрика та пообіцявши йому українське гетьманство, татари направили Петрика із загоном до України в надії, що до нього приєднуватимуться прихильники Палія, незадоволені Мазепою. Дійшовши до Переяслава, Петрик ді­знався тут про те, що проти нього висланий великий козацький ко­рпус під командуванням генерального осавула Гамалія. Петрик, не наважившись на зустріч із ним, поспішно відступив назад, до та­тарських володінь. Надалі Петрик з татарами постійно з’являвся на південних околицях України, грабуючи населення і викрадаючи людей у полон. При цьому він проголошував себе гетьманом. Ма­зепа, пообіцявши за його голову 1000 талерів, спорядив проти Пет­рика і татар три козацькі корпуси. У результаті багатьох сутичок із татарами ці корпуси змогли, нарешті, гарантувати безпеку півден­них кордонів. Петрик загинув в одній з таких сутичок і був знайде­ний мертвим серед трупів татар.

Україна в Північній війні. Тим часом продовжувалася Північна війна. У 1702 р. українські війська діяли спільно з російськими ко­рпусами Шереметєва і Рєпніна на північних кордонах Росії, обері­гаючи їх від шведів. Це не викликало особливого ентузіазму серед козаків, які бажали битися за свою батьківщину, а не за імперські забаганки Росії. Крім того, під час війни Петро І ввів жорстокі по­бори в Україні, що також не сприяло тут зростанню його популяр­ності. У завершенні всього цар почав ставити на чолі козацьких полків російських і німецьких офіцерів, що викликало велику на­стороженість серед козацької старшини.

У 1704 р. шведський король Карл XII, що перебував у Польщі, в результаті своїх перемог позбавив влади польського короля Авгус­та і посадив на трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Ге­тьман Мазепа з 30-тисячною армією козаків весь цей рік перебував у районі річки Прип’яті, захищаючи російські кордони, і не вів сер­йозних бойових дій. У 1705 р. він, за велінням царя, вступив у межі Галичини і розташувався біля міста Замостя. Недалеко звідси коза­кам вдалося розбити корпус польських військ, прихильників Стані­слава Лещинського. Зимувати Мазепа залишився в Польщі, маючи свою ставку в місті Броди.

Близькість ставки Мазепи до розташування шведських військ дала йому можливість таємно переписуватися з королем Кар­лом XII. Мазепа умовився з ним про те, що він розірве зв’язок України з Росією і стане союзником шведів. У свою чергу, Карл XII пообіцяв захищати Україну, відновити її давні права і не укладати миру з царем до повного звільнення України від влади Москви.

Гетьман, замишляючи перехід на сторону шведів, почав відда­ляти від себе тих воєначальників, які залишалися вірними російсь­кому цареві. Так, у 1706 р. він послав полковника Міклашевського битися проти шведів до району міста Несвіж, де один козацький полк був вимушений вступити в бій з цілим корпусом ворога. Бу­дучи розбитий, Міклашевський закрився в Несвітському замку, де протримався п’ять днів і загинув під час штурму замку. Так само Мазепа вислав полк Мировича битися проти польського корпусу під Ляховичі, де Мирович був оточений, полонений і переданий шведам.

У липні 1707 р. цар Петро І, прибувши до Чернігова, здійснив звідси по річці Десні подорож до Києва. Тут, разом із гетьманом Мазепою, він заклав нову Печерську фортецю. У Києві цареві був поданий донос про зрадницькі наміри гетьмана Мазепи. Авторами доносу були генеральний суддя Кочубей і полковник Іскра. Цар по­велів створити комісію і ретельно розслідувати донос. Слідство продовжувалося декілька місяців і прийшло до висновку про не­винність гетьмана. За рішенням слідчої комісії донощики були за­суджені на смерть. Страта Кочубея та Іскри відбулася під Білою Церквою з причини того, що тут стояли табором війська.

Тим часом Петро І спробував запропонувати шведам мир і був готовий відмовитися від захоплених та повернутих Росії прибал­тійських земель окрім заснованого в 1703 р. Петербурга. Але швед­ський король не хотів навіть слухати про мир із Росією і говорив своїм міністрам, що він розмовлятиме про мир у Москві, скине ца­ря з престолу та поділить Росію на удільні князівства.

У червні 1708 р. Карл XII, вирішивши завдати удару по Росії, вдерся в її межі з боку західних рубежів. Шведський король вів ар­мію в 35 тис. чоловік, метою якої було захоплення Москви. Проте, зіткнувшись із запеклим опором російського народу, шведи повер­нули на Україну, де король сподівався отримати допомогу від ге­тьмана Мазепи. Тим часом Мазепа, укріпивши свою резиденцію, місто Батурин, і, залишивши в ньому великий гарнізон, рушив із рештою українських військ до кордону з Білорусією нібито для відбиття шведів. У своєму таборі під Новгород-Сіверським він ого­лосив військам прокламацію про союз зі шведами. Переважна бі­льшість козачих військ уранці, покинувши гетьмана, виступили з табору на з’єднання з російськими військами. З гетьманом залиши­лися тільки два козацькі полки. Козацька армія, що пішла від геть­мана, з’єдналася під Стародубом з корпусом князя Меншикова, де знаходився і сам цар. Петро І, подякував козаків за їхню вірність, наказав їм діяти під керівництвом Меншикова до виборів нового гетьмана.

28 вересня біля села Лісної в Білорусії корпус Меншикова у присутності Петра І атакував шведський загін із обозами. 16 тис. шведів під командуванням Левенгаупта поспішали на з’єднання зі своїм королем. У ході цієї битви російські війська, не витримавши шведського удару, почали відступати. Але цар Петро, зібравши їх знов і поставивши за ними і по флангах козаків, наказав останнім рубати без пощади всіх відступаючих, будь то сам цар. Після цього повів своє військо в нову атаку, що увінчалася повним успіхом. На полі бою лягли 4 тис. шведських воїнів, а 12 тис. здалися в полон. Росіяни отримали весь шведський обоз з артилерією і численними запасами.

З    Білорусії цар направив князя Меншикова з його корпусом і ко­заками до резиденції гетьмана Мазепи міста Батурина. Князеві було необхідно, узявши місто, вилучити всі зібрані там скарби і запаси. Пі­дійшовши до Батурина в останніх числах жовтня 1708 р., Меншиков тут же повів свої війська на штурм міських укріплень. Проте бату- ринський гарнізон, чудово розуміючи, що його чекає в разі поразки, чинив запеклий опір. Протягом всього дня одна атака слідувала за іншою, але бажаного результату не приносила. Меншиков, зневірив­шись узяти місто, вночі наказав відступити. Проте командир Прилук- ського полку, що знаходився в місті, полковник Ніс, не бажаючи приймати сторону гетьмана Мазепи, послав до Меншикова свого гін­ця. Ніс повідомив князю місце, яке займалося в обороні міста його полком, і запропонував удосвіта атакувати саме тут. При цьому було обумовлено, що козаки Прилукського полку, не чинячи опору, ля­жуть на землю на знак своєї добровільної здачі в полон, щоб уникну­ти загибелі. Повіривши полковнику Носу, Меншиков на зорі ударив у вказаному місці на міські укріплення. Все сталося так, як і обіцяв полковник Ніс. Місто було захоплене, розграбоване і спалене. Мен­шиков вивіз із Батурина величезні багатства і 315 гармат.

Карл XII, вступив до України, знайшов гетьмана Мазепу неда­леко від Новгород-Сіверського без обіцяного війська і провіанту. Шведів чекала нелегка зима на Україні. Карл XII наказав своїм со­лдатам ставитися до українського населення як до союзного їм. Шведи прагнули не допускати грабежів і насильств, намагаючись отримати все необхідне з населення за готівковий розрахунок. Про­те ця тактика не приносила успіху. Українське населення бачило в шведах іновірців та окупантів. Всюди відбувалися напади селян на нечисленні шведські загони й окремих солдатів. Полонених шведів селяни із задоволенням здавали російським військам, оскільки за кожного полоненого спочатку платили по декілька рублів, а потім видавали чарку горілки.

У листопаді 1708 р. Петро І повелів провести в Україні вибори нового гетьмана. 7 листопада в місті Глухові гетьманом був обра­ний Іван Скоропадський, там же відбулася церемонія переказу цер­ковній анафемі колишнього гетьмана Мазепи.

На початку 1709 р. Петро І знову звернувся до шведського ко­роля з пропозицією про мир, ставлячи при цьому умовою вихід Ро­сії до Балтійського моря в районі міста Санкт-Петербург, закладе­ного царем у 1703 р. Проте, не дивлячись на те, що армія шведів у 3 рази поступалася за чисельністю російської армії, Карл XII не по­годився на мир, готуючись продовжувати боротьбу. У квітні 1709 р. він зі своїм військом рушив до Полтави, де, як запевняв короля Мазепа, зберігалися великі запаси продовольства і боєприпасів, в яких шведська армія почала відчувати гостру потребу. На початку травня шведи взяли місто в облогу, але його гарнізон під команду­ванням полковника Келіна й іноземця Аларта, мужньо витримавши двомісячну облогу, дав можливість Петру І стягнути до Полтави свої війська. При наближенні до міста великої російської армії шведи були вимушені зняти облогу і готуватися до рішучої битви.

Полтавська битва та її наслідки. Удосвіта 27 червня 1709 р. почалася знаменита Полтавська битва, що на багато десятиліть ви­значила долі Росії та України. Російська армія налічувала 76 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі й 20 тис. українських козаків. Шведи мали під Полтавою 20-тисячну армію і, крім того, 1 тис. ко­заків на чолі з Мазепою, які не брали участі в битві, охороняючи шведський обоз. Карл XII, виїхавши напередодні на рекогонсциро- вку (огляд місцевості) з двома своїми гвардійцями, зустрівся з ко­зачим пікетом і вирішив його атакувати. Король особисто бився з козаками і був при цьому серйозно поранений у ногу. Тому в день битви Карл не міг сидіти на коні або керувати своїми військами з носилок. Він передав командування фельдмаршалу Реншильду.

Битва почалася атакою шведської кавалерії та піхоти. Росіяни, побудувавши заздалегідь п’ять редутів, за допомогою козацької кінноти відбили цю атаку. При цьому російська кавалерія під ко­мандуванням князя Меншикова і козацький корпус під команду­ванням Палія, провівши контратаку, відрізали частину шведських військ від їх основних сил і примусили їх незабаром до капітуляції. Карл XII, перебудувавши свої війська, чекав підходу батальйонів, зв’язок з якими був утрачений, але вони були вже в російському полоні. О 9 годині ранку Петро І почав виводити свої війська з та­бору. Шведи не повірили своїм очам — російська армія, яка завжди відступала перед ними, стала шикуватися в бойові порядки, щоб прийняти бій. Почалася наполеглива битва, в ході якої шведи, що не мали артилерії, почали поступово відступати. Тут же на них бу­ла проведена атака всієї російської кавалерії, внаслідок якої шведи, не витримавши натиску, побігли з поля бою. У полон до росіян по­пали фельдмаршал Реншильд, перший міністр, генерали. На радо­щах Петро І організував урочистий обід, на який були запрошені високопоставлені полонені шведи. Перший тост цар підняв за своїх учителів. Коли фельдмаршал Реншильд спитав, хто ці вчителі, Пет­ро І відповів: «Ви, шведи. Ви навчили нас, як треба воювати». Тим часом Карл XII і Мазепа з невеликим загоном переправилися через Дніпро й утекли в турецькі володіння. 16 тис. шведів здалися в по­лон. Перемога була повною і беззастережною. Карл XII надовго вибув із боротьби, а колишній гетьман Мазепа 21 вересня помер у молдавському місті Бендери у віці 70 років.

Разом із Мазепою до Молдавії втекли близько 50 представників козацької старшини, 500 козаків і більше 4 тис. запорожців. У 1710 р. емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика, який навіть склав власну конституцію, на випадок повернення до Украї­ни. На початку 1711 р. Орлик із запорожцями і татарами вступив на територію України, але незабаром був розбитий і втік. Довгі роки українські емігранти поневірялися по європейських країнах, але повернутися на батьківщину їм так і не вдалося.

Не довіряючи більше українцям, Петро І приставив до гетьмана Скоропадського свого «спостерігача» Ізмайлова з двома полками і секретним розпорядженням: при щонайменшій підозрі заарештува­ти гетьмана і всю козацьку верхівку. Гетьманська резиденція була перенесена до міста Глухова, ближче до Росії. На чолі української козацької армії був поставлений російський командувач, козацькі полки також очолили російські офіцери. Представники російського дворянства почали отримувати в Україні величезні земельні наділи.

Посилення російського впливу в Україні. У 1711 р. козацький ко­рпус у 20 тис. чоловік під командуванням Лизогуба взяв участь у Прутському поході Петра I. Цей похід російських військ до Молда­вії був здійснений царем у відповідь на оголошення йому війни Ту­реччиною. Проте цей похід виявився вельми невдалим. Російські війська були оточені на річці Прут силами турецького візиря, що мали значну кількісну перевагу. Тільки завдяки складним перего­ворам і підкупу візиря, справа не закінчилася катастрофою для Пе­тра І. У результаті підписаного в липні миру російська армія безпе­решкодно повернулася до Росії, але місто Азов було повернене Туреччині, також були підтверджені права Польщі на Правобереж­ну Україну.

Вигнавши з України шведів і забезпечивши мир із Туреччиною і Польщею, Петро І продовжив поступову ліквідацію українських прав і вольностей, а також самостійного українського війська. Крок за кроком Україна перетворювалася на одну з провінцій Великоро­си. У 1712 р. російська дивізія під командуванням Шереметєва роз­ташувалася зимувати в Україні, але так тут і залишилася. Одночас­но були введені постійні російські гарнізони до Києва, Чернігова,

Ніжина, Глухова, Стародуба, Переяслава, Полтави і Лубен. Утри­мання цих військ лягало додатковим і важким тягарем на місцеве населення.

У 1718 р. Петро І запросив до Москви гетьмана Скоропадсько­го. Гетьман був із шаною прийнятий при царському дворі. Петро І привіз його з собою до Санкт-Петербурга, що будувався, де геть­ман також був оточений турботою й увагою. Проте про полегшення становища українського народу цар не бажав і говорити. У тому ж році Петро І заснував Священний Синод, який замінив колишнє управління церквою патріархом. Оскільки російське духовенство чинило запеклий опір петровським реформам, які наближували Ро­сію до Європи, то цар шукав підтримки українського духовенства. Тому високі посади в православній церкві в першій чверті XVIII ст. займали вихідці з України. Стефан Яворський був місцеблюстите- лем патріаршого престолу. Феофан Прокопович обґрунтовував ре­форми Петра І.

Нарешті була закінчена затяжна війна зі Швецією, що тривала 21 рік. У 1721 р. був підписаний Ніштадтський мир, і Росія отрима­ла обширні території Балтійського узбережжя. У тому ж році Петро І прийняв титул імператора, а Росія стала імперією.

Малоросійська колегія. У 1722 р. гетьман Скоропадський отри­мав іменний імператорський указ, який регламентував запрова­дження в Україні Малоросійської колегії на чолі з бригадиром Сте­паном Вельяміновим. До складу колегії входило 10 офіцерів, серед яких були гетьман і генеральні старшини. Колегія повинна була встановлювати і збирати податі та податки з українського населен­ня, не дивлячись на осіб і заслуги. Фактично указ означав підпо­рядкування гетьмана російському намісникові в Україні та позбав­лення її автономії і самоврядування. Таким чином, ліквідовувалися всі статті Переяславського договору про об’єднання України з Ро­сією. Гетьман Скоропадський невдовзі помер. Незабаром після йо­го смерті до України прибув бригадир Вельямінов і заснував коле­гію. Сама назва «Україна» офіційно не вживалася, а була замінена терміном «Малоросія».

У 1722 р. указом Сенату українським гетьманом був призначе­ний полковник Павло Полуботок. В Україні вводилися всі побори і податки, що існували у Росії: податок з маєтку і місця проживання; податок за утримання худоби; податок із ремісничого виробництва; податок із пасіки; податок на сіль; податок на бороду; податок на тютюн; податок на лазні; податок на дубові труни.

У 1722 р. поріділе українське козацтво, згідно імператорському наказу, взяло участь у поході російських військ проти Персії. Під командуванням полковника Данила Апостола 12 тис. козаків ру­шили битися за розширення кордонів імперії. Приблизно половина

з    них загинула в горах та ущелинах Кавказу.

Використовуючи відсутність Петра І в столиці, у зв’язку з пер­ським походом, гетьман Полуботок і генеральні старшини зверну­лися до Сенату з проханням про скасування частини податків і по­датей, встановлених в Україні бригадиром Вельяміновим. Сенат, розглянувши це прохання, вирішив звільнити від податей усіх українських козаків, поважаючи їх службу імператору. Проте Пет­ро І, повернувшись із походу, за доносом Вельямінова, наказав не­гайно відновити колишнє положення про податі, а генеральних старшин і гетьмана Полуботка викликав до Петербурга.

Прибувши у 1723 р. до столиці, гетьман і старшини на колінах благали царя про милість і пощаду для українського народу, що розоряється податками. Проте цар, назвавши їх зрадниками, звелів віддати їх до суду в Таємну канцелярію. Слідство, що продовжува­лося 4 місяці, засудило всіх до довічного ув’язнення з конфіскацією маєтків на користь казни.

Процес ліквідації української автономії. Після смерті імперато­ра Петра І в 1725 р. російський престол посіла його дружина Кате­рина І. Одним із перших її указів з Петропавлівської фортеці були звільнені українські генеральні старшини, що утримувалися там за рішенням петровської Таємної канцелярії. їм були повернені коли­шні чини і звання, а також маєтки. Катерина І недовго царювала і померла у травні 1727 р., а на престол вступив онук Петра І — Пет­ро II. Його коротке правління було вельми сприятливим часом для України.

У цей час у зовнішній політиці Росії почала намічатися чергова війна з Туреччиною, і російський уряд не бажав налаштовувати проти себе українське населення, оскільки театром майбутньої вій­ни цілком могла стати Україна. У 1727 р. Петро II підтвердив всі колишні договори з Україною, а також її одвічні права і привілеї. За його наказом була ліквідована Малоросійська колегія і скасовані всі податки і податі, встановлені нею в Україні. Податки з україн­ського населення тепер збиралися тільки для потреб самої України. У вересні 1727 р. Петро II за багаточисельні зловживання наказав заарештувати князя Меншикова і вислав його із сім’єю в заслання до сибірського містечка Березів. Багаточисельні володіння Менши­кова, у тому числі й в Україні, були конфісковані та передані до державної казни.

За велінням імператора Петра П у 1727 р. відбулися вибори но­вого гетьмана України. 1 жовтня в місті Глухові в дуже урочистій обстановці гетьманом був обраний 70-річний миргородський пол­ковник Данило Апостол, людина «гідна і віддана». Відразу ж після свого обрання новий гетьман відправився до государя в столицю і був прийнятий там дуже прихильно. Петро II на знак особливої прихильності до гетьмана і українського народу звелів йому бути присутнім на своїй коронації в Москві, яка відбулася в лютому 1728 р. Отримавши від імператора грамоти, які підтверджували права і привілеї України, гетьман Апостол повернувся до міста Глухова.

За розпорядженням гетьмана в Україні було створено казначей­ство, яке склало перший в українській історії річний бюджет. Та­кож була проведена ревізія земель, і значні ділянки були повернені в громадське користування. Гетьману вдалося добитися скасування багатьох мит для українських купців, що вирівняло їх у правах із російськими колегами. Незабаром в Україні було проведене велике призначення в чинах серед козачої верхівки. Причому на всі ко­мандні посади козаки призначалися тільки шляхом виборів, згідно давнім традиціям українського козацтва. Таким чином, в українсь­кій армії різко скоротилося число російських та іноземних офіце­рів. Государ затвердив на посаді всіх обраних, наділив їх рангови­ми селами і маєтками. Незабаром навіть запорожці отримали офіційний статус підданих Російської імперії. Проте процвітання та спокій в Україні продовжувалися недовго.

У січні 1730 р., захворівши віспою, помер імператор Петро II. Разом із ним припинилася династія Романових по чоловічій лінії. Російська знать, і серед неї гетьман Апостол, ухвалила запросити на престол племінницю Петра І, герцогиню Курляндську, Анну Іо- аннівну, яка і прийняла російський престол.

У 1731 р. імператриця Анна, викликавши до себе гетьмана Апос­тола і нагородивши його орденом Олександра Невського, звеліла українським козакам спорудити оборонну лінію між річками Дніп­ром і Донцем проти набігів кримських татар. Ця лінія з численними валами, ровами і укріпленнями простягнулася на сотні кілометрів та отримала назву «Української». Щорічно на її будівництво відряджа­лося 20 тис. козаків і 10 тис. селян. «Українська лінія» надійно захи­щала південні кордони від грабіжницьких нападів кримських татар.

У 1733 р., у зв’язку зі смертю польського короля Августа II, у Польщі почалася боротьба за трон, в якій взяли участь і Росія. 20-тисячний козацький корпус під командуванням Якова Лизогуба відряджався до Польщі у складі російської армії. Діючи проти пре­тендента на польську корону, Станіслава Ліщинського, козацькі війська брали участь у багатьох битвах із його прихильниками, і, нарешті, взяли місто Гданьськ, змусивши Ліщинського покинути межі країни. За допомогою російських військ на польському троні утвердився син короля Августа II — Август III.

Після смерті гетьмана Апостола в 1734 р. в Україні, за велінням імператриці, знову була заснована колегія, що отримала назву «Правління гетьманської канцелярії». До її складу входили три представники Росії і три — України. Головою колегії був призна­чений генерал Шаховськой, якого незабаром по черзі змінили гене­рали Барятінський і Рум’янцев. Фактично колегія існувала для того, щоб не допустити виборів нового українського гетьмана.

Боротьба з Кримським ханством. У 1735 р. почалися нові по­ходи російських військ проти Криму. Кримські татари, користую­чись відсутністю сильної армії в Україні у зв’язку з війною в Польщі, відновили свої грабіжницькі набіги. Головнокомандуючим у поході до Криму був призначений фельдмаршал Мініх. У складі російських військ були і реєстрові козацькі полки, якими команду­вав полковник Галецький.

Російська армія продовжила похід і, здолавши татарські степи, підступила до Перекопських укріплень. Тут фельдмаршал наказав козакам перейти Сиваш та вдарити на татар з тилу. Вночі козацькі полки благополучно форсували озеро Сиваш і, вийшовши в тил та­тарам, напали на них. Захопивши ділянку Перекопських укріплень, козаки закидали рів тілами убитих татар, і вся російська армія пе­рейшла по них до Криму. Вирушивши углиб Криму, армія завдала- ла татарам ряд поразок та взяла їх столицю Бахчисарай, розграбу­вавши її і спустошивши. Захопивши велику здобич і звільнивши полонених, армія повернулася до України. У 1738 р. російські вій­ська, в ході бойових дій проти турок, взяли міста Очаків і Азов. У цих кампаніях брали участь також і козацькі полки. У 1739 р. між Росією і Туреччиною був підписаний Белградський мир, за яким Азов знову залишався за Росією.

«Українська» політика імператриці Єлизавети. У 1741 р. на російський престол вступила дочка Петра І Єлизавета. Нова імпе­ратриця відрізнялася набожністю і людинолюбством. Одним із пе­рших її повелінь було рішення про скасування страти в Російській імперії. У 1744 р. Єлизавета відвідала Україну і місто Київ, де їй був влаштований урочистий прийом. Під час перебування госуда­рині в Києві їй була подана петиція від українського козацтва з проханням дозволити в Україні вибори нового гетьмана. Імперат­риця, прихильно сприйнявши це прохання, наказала для вирішення питання про вибори гетьмана направити до неї в столицю українсь­ку депутацію, що і було незабаром зроблено.

У 1745 р., добившись дозволу Петербургу на нові гетьманські вибори, депутація повернулася до України, щедро обдарована Єли­заветою соболиними шубами, перснями з діамантами і грошима. Проте самі вибори виявилися справою не такою швидкою. Імпера­триця не бажала давати автономне правління Україні, але не хотіла й образити українців відмовою. У результаті вибори 1750 р., що відбулися під наглядом Петербургу, визначили бути гетьманом України 22-річного графа Кирила Разумовського, брата фаворита імператриці. Резиденція українського гетьмана незабаром була пе­ренесена до міста Батурина. У 1755 р. Єлизавета, що завжди де­монструвала свою симпатію до українського народу, скасувала в Україні багато особливо обтяжливих податків, встановлених коли­шніми урядами. У той же час бюджет України був поставлений під контроль Петербурга, а митні кордони між Україною і Росією лік­відовувалися.

Гетьман Розумовський мало піклувався про Україну і козацтво і більшу частину часу проводив не в Батурині, а в Петербурзі. Праг­нучи до особистого збагачення, він добився переходу в своє спад­кове володіння міста Батурина й околиць. У 1763 р. гетьман спро­бував примусити залишки козацтва клопотати перед Петербургом про визнання його спадкового гетьманства в Україні, проте козаки відмовилися підписати таку петицію.

Катерина II і Україна. У 1762 р. на престол зійшла Катерина II, під час правління якої були остаточно ліквідовані залишки автоно­мії України. Гетьман Розумовський, що користувався раніше засту­пництвом імператриці Єлизавети, різко понизив свою політичну вагу в державі. Прагнучи компенсувати втрату свого політичного впливу в імперії, Розумовський зробив ще одну спробу добитися для свого роду спадкового гетьманства в Україні. Проте це не вхо­дило в плани нової імператриці, а підтримки українського народу в Розумовського не було. Проте у 1764 р. гетьман Розумовський своїм розпорядженням призначив збори представників старшин та козаків України з метою добитися спадкового гетьманства. Не бу­дучи впевненим в успіху цього почину і бажаючи чинити тиск на виборців, гетьман привів у бойову готовність всі війська, розташо­вані в Україні. Катерина II тут же викликала Розумовського до Пе­тербургу і, вказуючи на його явне зловживання владою, настійно рекомендувала скласти з себе повноваження гетьмана. Розумовсь­кий, розуміючи, що опір монаршій волі даремний, заявив про свою відмову від гетьманства, отримавши взамін звання фельдмаршала. Таким чином, він став останнім українським гетьманом.

У 1765 р. Катерина II для управління Україною знову заснувала Малоросійську колегію, до складу якої увійшли 4 росіян і 4 україн­ських чиновників. Колегія діяла під керівництвом призначеного ім­ператрицею генерал-губернатора України. Першим імператорським намісником України став видатний російський полководець і полі­тик генерал-аншеф Рум’янцев. За його наказом у 1767 р. на всіх підвладних імперії українських землях був проведений генераль­ний опис населення і майна з метою впорядкування стягування по­датків і податей. У цьому відношенні Україна тепер нічим не відрі­знялася від решти величезної імперії. Незабаром послідував і указ Катерини П, який приписував залишкам козацтва підпорядкування по судах і посадах загальноросійському військовому статуту. Це означало остаточну ліквідацію реєстрових козачих полків, тобто, самостійного українського війська.

Проводячи активну зовнішню політику, направлену на розши­рення кордонів імперії, Катерина II готувалася до війни з Туреччи­ною. Турки, контролюючи гирло Дніпра, Чорне море і Крим, пере­шкоджали широкому розвитку тут російської торгівлі й експорту української пшениці до інших країн. Крім того, необхідно було зміцнити південні кордони держави, легко доступні для турок і та­тар. Султан полегшив Катерині II рішення дипломатичної задачі з пошуку гідного приводу для війни, сам оголосивши війну Росії во­сени 1768 р.

Військові дії почалися в 1769 р., але особливо активно вони ве­лися в 1770 р. Того року російська армія під командуванням Рум’я- нцева і Суворова, діючи в Україні та Молдавії, завдала туркам два нищівні удари в битвах на річці Ларгі та Кагулі. Незабаром росія­нами був узятий і ряд турецьких фортець на Дунаї. У цьому ж році російська чорноморська ескадра розгромила турецький флот в Че- сменськой бухті, а російська армія вступила до Криму. У 1771 р., отримавши настільки тяжкі удари, Туреччина пішла на підписання перемир’я з Росією, проте укладення міцного миру не відбулося, оскільки султан наполегливо не погоджувався на відділення Криму.

У 1772 р. Росія, отримавши пропозицію пруського короля Фрід- ріха II про частковий розділ території ослабленої Польщі, дала на те свою згоду. Так відбувся перший розділ Польщі між Росією, Прусією та Австрією. У результаті цієї акції трьох держав, Росія отримала східні райони Білорусії з містами Полоцьк, Вітебськ, Мо­гильов, а також частину північної України з містом Гомелем, що вважався тоді українським.

У 1773 р. Росія відновила військові дії проти Туреччини. Суво­ров ущент розбив турецькі війська під Козлуджею, а армія Рум’янцева переправилася через Дунай і рушила на Балкани. Туре­ччина, не маючи більше можливості чинити опір, була вимушена піти на мирні переговори. Мир між Росією і Туреччиною був під­писаний в містечку Кючук-Кайнарджі в 1774 р. Росія отримувала Керч, Єнікале та Кінбурн, а також право вільного плавання росій­ського торгівельного флоту через турецькі протоки. Кримське хан­ство втрачало протекторат Туреччини й оголошувалося неза­лежним.

Успішно вирішивши одне з найважливіших зовнішньополітич­них завдань, Катерина II зайнялася внутрішнім устроєм імперії. У 1775 р. було прийнято нову «Установу для управління губернія­ми Всеросійської імперії», яке ділило всю територію держави на 50 губерній. Вся господарська, політична і військова влада в губер­нії знаходилася в руках генерал-губернатора, довіреної особи імпе­ратриці. Нова адміністративна система значно підсилювала центра­лізацію держави. Територія Лівобережної України ділилася на три губернії — Київську, Чернігівську і Новгород-Сіверську — з таким же адміністративним устроєм, як і решта російських губерній. Процес перетворення Лівобережної України на складову частину Російської імперії практично завершився. Правобережна Україна поки що входила до складу польської держави.

Ліквідація Запорізької Січі. 4 червня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Текелі оточили Запорізьку Січ. Біль­шість запорізьких козаків у цей час ще не повернулися з російсько- турецької війни. Царські війська штурмом оволоділи Січчю і зруй­нували її. Останній запорізький гетьман Калнишевський із старши­ною були арештовані та заслані на Соловецькі острови. Сам термін «запорожець» був заборонений для вживання. Частково запорізькі землі передавалися у володіння російським дворянам, а частково для поселення сербським і німецьким колоністам.

Приблизно 5 тис. запорожців втекло до Туреччини і поселилося в гирлі Дунаю. У 1784 р. російський уряд дозволив залишкам ко­лишніх запорожців переселитися в межиріччі Буга і Дністра. У 1792 р. «бузькі» козаки були перейменовані в «чорноморських» і поселені на Кубані. У 1828 р. до Росії повернулися задунайські ко­заки, які також були направлені на Кубань. Таким чином, кубанські козаки є прямими нащадками запорожців.

Соціальні зміни в Україні. Указом імператриці в 1783 р. україн­ські селяни позбавлялися права йти від свого поміщика й офіційно оголошувалися кріпосними. У 1785 р., прагнучи зміцнити основу абсолютизму, дворянство, Катерина II видала «Даровану грамоту», яка навіки закріплювала за дворянами всі їхні права і привілеї. Українська козацька верхівка зрівнювалася в правах з російським дворянством і також звільнялася від обов’язкової державної та вій­ськової служби. Новим було право дворянства створювати в пові­тах і губерніях імперії дворянські громади, які виражали та захи­щали їхні інтереси. Правда, ці громади ставилися під контроль генерал-губернатора. У тому ж році всі російські міста отримали право обирати «Збори міської громади», до якої могли входити лише достатньо багаті городяни, оскільки при виборах діяв майно­вий ценз. Це були органи міського самоврядування, що включали представників усіх станів, які проживали в містах. Зрозуміло, ці ор­гани міського самоврядування також знаходилися під контролем адміністрації. Всі ці права розповсюджувалися і на територію України.

Завоювання Криму і півдня України. Відірваний від Туреччини в результаті останньої російсько-турецької війни, Крим тепер стано­вив для Росії легку здобич. У 1783 р. російські війська без бою за­йняли весь Кримський півострів і приєднали його до володінь ім­ператриці. Включення Криму до складу Росії було оформлене офіційним договором з кримським ханом Шагін-Гіреєм. Проте Ту­реччина не бажала так легко миритися з діями Росії, і в 1787 р. ту­рецький флот раптово атакував Кінбурн, висадивши тут великий десант. Суворов, який командував обороною Кінбурна, знову про­демонстрував свій талант полководця. З силами, що значно посту­палися за чисельністю турецьким, він завдав туркам нищівної пора­зки, повністю знищивши їхній десант на Кінбурнській косі. Таким чином, почалася друга російсько-турецька війна.

У 1788 р. російський флот під командуванням адмірала Ушако­ва розбив турецьку ескадру біля острова Фідонісі, а російські вій­ська штурмом оволоділи містом Очаків. Наступного року армія Су­ворова отримала дві блискучі перемоги над турками під Фокшанами та Римніком і вийшла у пониззя Дунаю. Улітку 1790 р. Суворов штурмом взяв Ізмаїл — турецьку фортецю на Дунаї, яка вважалася неприступною та мала великий гарнізон. Перемоги Су­ворова, що діяв з великою рішучістю і винахідливістю, ввійшли до анналів історії російського військового мистецтва.

Ряд подальших морських перемог адмірала Ушакова над турка­ми поставили останню крапку в цій війні. У 1791 р. в місті Ясах був підписаний новий мир із Туреччиною. Кордон із Портою тепер проходив по річці Дністер. До Російської імперії, таким чином, від­ходила південна частина Правобережної України з містом Очаків та фортецею Хаджібей (майбутньою Одесою).

У південних, причорноморських областях України почався еко­номічний бум. Щоб привабити на нові землі дворян (в основному російських офіцерів і чиновників), уряд надав їм різноманітні піль­ги. Селяни, що поселялися на цій території, також користувалися великими перевагами. Так, щоб отримати ділянку землі в особисте користування, селянин повинен був відпрацьовувати на поміщика всього два дні на тиждень (на решті території імперії панщина складала 5 — 6 днів). У Причорноморські степи потягнулася вели­ка кількість українських та російських переселенців, були тут та­кож і переселенці з Сербії, Болгарії, Німеччини та Молдавії. До 1796 р. тут вже проживало більше півмільйона чоловічого населен­ня, з яких 80 % були українцями і росіянами.

Одночасно відбувалося бурхливе зростання причорноморських міст. Найдинамічніше розвивалися Одеса, Херсон, Миколаїв та Олександрівськ. Тут швидко розвивалася торгівля зерном. Україна відвіку славилася великими урожаями зернових, але не мала мож­ливості для їх експорту за кордон. Тепер нові морські порти вирі­шували цю економічну проблему. Всього за 10 років після 1778 р. урожаї на півдні України виросли в 5 разів, а обсяг зовнішньої тор­гівлі збільшився в 220 разів. Віднині Україна перетворювалася на головну житницю Європи.

Устрій «польської» України. Отримавши у своє розпорядження Правобережну Україну згідно Андрусівському договору 1667 р., поляки ще довгі роки не могли відновити на цих землях свою ко­лишню владу в повному об’ємі. Тільки до 1713 р. Правобережна Україна повернулася до шляхетского устрою життя.

Територія Правобережної України була розділена поляками на

воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавськоє та Київське (хоча сам Київ увійшов до складу російської держави). Польські магнати продовжували захоплювати величезні земельні ділянки, кріпосних селян і худобу, створюючи собі незчисленні багатства. Найбільш великими маєтками в Україні володіли сім’ї Вишневець- ких, Потоцьких, Любомирських, Чарторийських, Яблоновських, Браніцьких та інших польських магнатів. У володінні кожної знач­ної магнатської сім’ї знаходилися десятки українських міст, сотні сіл та десятки тисяч кріпосних селян. У середині XVIII ст. у Право­бережній Україні 40 феодальних сімей володіли 80 % території країни. Посилювався кріпосний гніт, селяни працювали на панщині

— 5 днів на тиждень.

У Правобережній Україні міське населення росло не так швид­ко, як на Лівобережжі. Проте у XVIII ст. розвинулися такі торгіве- льні міста, як Луцьк, Дубно, Кам’янець, Бар, Бердичів, Умань та ряд інших. Здебільшого ці міста торгували зерном і худобою. Знач­ну частиеу міщан складало єврейське населення, адміністрація була представлена поляками, а українців у містах було зовсім мало.

В українських землях, підвладних полякам, продовжували розвиватися уніатство і католицизм. Православ’я тут знаходило­ся в стані глибокої кризи. До середини XVIII ст. на Київщині та Поділлі діяло всього 20 православних приходів. Православне духовенство Правобережжя переважно було зосереджене у мо­настирях і не відігравало помітної ролі в суспільно-політичному житті країни.

Гайдамаки. Таким чином, політичне, економічне і духовне по­ложення українців у Правобережній Україні було вельми важким. Народ не мирився зі своєю долею, і це знайшло свій прояв у гайда­мацькому русі, що широко охопив польську частику України. Тю­ркське слово «гайдамак» означає «бродяга», «розбійник», і застосо­вувалося поляками для назви селян-утікачів, які час від часу грабували шляхетські маєтки. Проте у гайдамацькому русі брали участь не лише селяни, але і бідні городяни, дрібні шляхтичі та представники нижчого православного духовенства. Гайдамаки по- своєму боролися з поляками в Україні, грабуючи і спалюючи маєт­ки та міста, вбиваючи представників польської шляхти та католи­цького духовенства.

«Коліївщина». Найбільшим повстанням у XVIII ст. на Правобе­режжі була «Коліївщина» (від слова «кіл», яким було озброєно бі­льшість селян, що взяли участь у повстанні). Повстання почалося у 1768 р., коли частина польської шляхти виступила проти свого ко­роля, вважаючи його за ставленика Росії. Рух очолив запорізький козак Максим Залізняк. Захопивши і розграбувавши Фастів, Черка­си, Корсунь, Богуслав, Лисянку, 2-тисячний загін гайдамаків та се­лян підійшов до Умані. Тут місцевий козачий сотник Іван Гонта перейшов на бік повсталих і цим забезпечив узяття міста. В Умані повстанці влаштували нещадну різанину, під час якої загинули ти­сячі поляків, євреїв та українців.

Катерина П, побоюючись, що повстання перекинеться на Ліво­бережну Україну, наказала вжити заходів із його ліквідації. Росій­ський полковник Кречетников з військами прибув до Умані і за­просив на обід вождів повсталих. Залізняк і Гонта, які не підозрювали каверзи, з’явилися до полковника і були тут же схоп­лені. Гонта був виданий полякам, які жорстоко стратили його. Залі­зняк був відправлений до сибірського заслання, де і помер. Позбу­вшись своїх вождів, повстання швидко згасло.

У Карпатських горах також активно діяли гайдамаки, яких тут називали «опришками». Особливо прославився Олекса Довбуш, який часто роздавав награбоване селянам, чим здобув їх велику любов. Проте у 1745 р. він був убитий чоловіком власної коханки, після чого його загін розпався, залишившись легендою в народних переказах.

Другий поділ Польщі. Наприкінці 80-х рр. XVIII ст. у Польщі, до складу якої як і раніше входила величезна територія Правобережної України, під впливом ідей Великої французької революції, розвер­нувся широкий рух за реформи. План широких перетворень у Польщі висунула на 4-річному сеймі (1788 — 1792 рр.) шляхетсь­ко-буржуазна партія, що отримала назву «патріотичної». 3 травня 1791 р. була прийнята польська конституція, яка скасовувала вибо­рність королів і вводила спадкову монархію, дозволяла містам по­силати своїх депутатів до сейму, а городянам отримувати у влас­ність землі, встановлювала державну опіку над селянами. Не дивлячись на свою обмеженість, конституція давала певні можли­вості для розвитку в країні ринкових капіталістичних відносин.

Проте проти конституції виступила частина польських магнатів, духовенства і шляхти, які, організувавши Тарговицьку конфедера­цію, запросили на допомогу російські війська. Услід за Росією свої війська до Польщі ввела і Прусія. Патріотична партія зазнала пора­зки, а польський сейм, що зібрався в Гродно, був вимушений дати згоду на другий поділ Речі Посполитої. Так у 1793 р. до Росії була приєднана центральна частина Білорусії з містом Мінськом і прак­тично вся Правобережна Україна з містами Біла Церква, Фастів, Житомир, Умань, Бердичів, Вінниця та іншими. Таким чином, вся територія України, за винятком її західних областей, була об’єдна­на у складі Російської імперії.

Україна і третій поділ Польщі. Головним наслідком невдачі польського повстання став третій поділ країни між Прусією, Росією та Австрією, що призвів у 1795 р. до ліквідації польської держави. Цього разу Росія отримала Литву, Західну Білорусію і частину За­хідної України з містами Луцьк та Володимир. Проте повного возз’єднання українських земель у складі Росії поки не сталося. Ча­стина Західної України з містом Львовом, а також Закарпатська Україна з містами Ужгородом і Мукачевом, опинилася під владою Австрії.

Включення більшої частини українських земель до складу Росій­ської імперії. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати польсько- литовсько-українська держава — Річ Посполита. У зв’язку з цією подією настав новий етап і в історії України, значна частина земель якої до останнього моменту входила до складу Речі Посполитої. Приблизно в цей же час на південних кордонах України було лікві­доване Кримське ханство — багатовікове джерело незліченних бід українського народу. Почався період внутрішньої консолідації українських земель, який забезпечувався тривалою політичною стабільністю, що настала в кінці XVIII ст. і що продовжувалася аж до другого десятиліття XX ст. Близько 80 % історичних територій України увійшло до складу Російської імперії, а 20 % — до Авст­рійської імперії династії Габсбургів.

Російська імперія була унікальним явищем у світі. Вона розта­шовувалася на величезній території, яка складала 1/6 частину зем­ної поверхні та включала сотні різних націй, народностей і племен. Імперія різко відрізнялася своїм політичним устроєм від європей­ських країн. Тут неподільно панувала нічим не обмежена влада го- сударя-імператора, який спирався на бюрократичний апарат і жорс­току поліцейську систему. При цьому не треба забувати, що багато європейських країн були центрами колоніальних імперій та жорс­токо експлуатували підвладні народи, а в США знищувалися індіа­нці та до середини 60-х рр. XIX ст. існувало рабство. Серед україн­ських територій, що перебували під російським пануванням, можна виділити 4 великих регіони, кожен із яких мав свої відмінні риси в соціально-економічному розвитку: Лівобережна Україна, Слобідсь­ка Україна, Правобережна Україна та Південна Україна.

Лівобережна Україна — традиційні українські території на схід від Дніпра. У 1781 р. ці землі були розділені на три губернії: Київ­ську, Чернігівську і Новгород-Сіверську, які управлялися російсь­кими губернаторами. Українці складали до 95 % населення цих гу­берній, в основному це були селяни, що займалися сільським господарством і жили в селах та містечках. Лише незначна частина українського населення проживала в містах, будучи ремісниками і торгівцями. Нечисленні представники колишньої козацької верхів­ки, зрівняні в правах із російським дворянством, займали ряд адмі­ністративних посад і служили офіцерами в армії, хоча переважна більшість чиновників та офіцерів були російськими.

У 1783 р. на території Лівобережної України було офіційно введено кріпацтво, що вкрай негативно позначилося на поло­женні місцевого селянства. У цьому ж році залишки української козацької армії були перетворені в регулярні уланські та драгун­ські полки. Проте ще якийсь час дух колишніх вольностей та привілеїв витав над Лівобережною Україною. Тільки у 1835 р. царський уряд офіційно скасував традиційне українське право, що ґрунтувалося на Литовських статутах минулих століть, а та­кож міське самоврядування на базі Магдебурзького права. Таким чином, на початку XIX ст. ці землі міцно увійшли до складу Ро­сійської імперії та практично нічим не відрізнялися від її центральних областей.

Слобідська Україна охоплювала територію сучасних Сумської, Харківської та Донецької областей, а також деякі прилеглі райони Росії. Ці землі були заселені переважно вихідцями з Правобережної України, селянами і козаками, немало тут було і російського насе­лення. Спочатку на цю територію розповсюджувалися автономні права та пільги, тут існувала полкова адміністративна система. Проте вже в 1765 р. імперський уряд знищив полкову систему, а разом з нею й автономію Слобідської України, перетворивши її на звичайну губернію Російської імперії. У 1835 р. вона отримала на­зву Харківської.

Правобережна Україна — це українські землі на захід від Дніп­ра. До складу Правобережної України входили Київська, Подільсь­ка та Волинська губернії, проте сам Київ являв собою анклав із пе­реважно російським населенням. Значну частину жителів цього регіону складали українські кріпосні селяни. Привілейоване поло­ження займали польські магнати і шляхта. Вони майже неподільно панували в органах місцевої влади, зберігаючи свої давні пільги і привілеї. Територія всієї Правобережної України залишалася полем культурного і політичного впливу поляків. Близько 4 % населення було євреями, що займалися в основному торгівлею і дрібним ре­меслом. Проте уряд Російської імперії ввів для єврейського насе­лення «межу осідлості», забороняючи йому селитися на схід від Дніпра.

Таке положення справ зберігалося на Правобережній Україні аж до польського повстання 1830 — 1831 рр. Після придушення цього повстання польський вплив тут різко знизився. Колишні привілеї польської шляхти були ліквідовані. Тут з’явився значний прошарок російського населення, перш за все офіцерів, купців, ремісників, викладачів і студентів, тобто переважно міських жителів. До сере­дини XIX ст. кількість євреїв на Правобережній Україні досягла 10 % всього населення краю.

Південна Україна — територія колишнього «Дикого поля», роз­ташована в Причорноморських степах. До кінця XVIII ст. вона була заселена тільки татарами і запорізькими козаками і мала найнижчу густоту населення в Україні. Приєднання цих земель до Російської імперії дало поштовх до їх швидкого соціально-економічного роз­витку.

До складу Південної України входили три губернії: Єкатерино- славська, Херсонська і Таврійська. Гарні можливості для розвитку землеробства і скотарства, а також близькість морів, дозволяли вес­ти закордонну торгівлю, приваблювали в ці краї численних поселе­нців. Крім того, тут ніколи не існувало кріпацтва. Найбільший по­тік переселенців ішов з України і Росії, але тут було і багато сербів, болгар, німців, греків, молдован, вірмен та євреїв. Іноземці притя­гувалися в степові райони України маніфестом 1762 р. Катерини П, згідно якому вони отримували тут великі пільги. Місцева війсь­ково-бюрократична верхівка складалася в основному з російських офіцерів і чиновників.

Стрімкий економічний розвиток краю призвів до швидкого зро­стання населення і міст. На півдні України з’явилися такі великі мі­ста як Миколаїв, Херсон, Єкатеринослав, Одеса (остання до сере­дини XIX ст. стала найбільшим за кількістю жителів містом Украї­ни, випередивши Київ).